Незважаючи на те, що ця стаття опублікована на проросійському американському сайті, вона описує корисну тактику, яку використовувала морська піхота США в Іраку. Стаття розказує, у яких випадках потрібно добивати ворожих бійців.
Про загін рекогностування морської піхоти в Іраку.
24—30 листопада 2004 року, Вілідж Войс (Village Voice). 9 квітня 2003 року, у день, коли статую Саддама Хусейна було повалено в Багдаді, символізуючи обіцяне звільнення Іраку, я був приписаний до загону морської піхоти, який брав участь у жорстокому бої 30 миль на північ від міста, на околицях Баакуба. Вечоріло. Хамвій, де я сидів, їхав 50 футів позаду легкої броньованої машини морської піхоти, коли ми зустріли пікап «Тойота», який стояв на узбіччі і двері якого були зрешечені кулями. У пікапі я бачив голову одного окупанта, але я не міг визначити, чи рухається він. Також я не бачив зброї. Коли наш хамвій зупинився за пікапом, солдат з машини попереду зістрибнув, націлив автомат у вікно пікапа і випустив чергу. Холоднокровна страта.
Коли ми проїжджали біля пікапа, я помітив, що на сидіннях лежало два трупи і салон був забризканий кров’ю. За цей короткий час я не встиг помітити, чи була у цих людей зброя. Ніхто з 4 солдат у нашому хамвії на зронив ні слова. Ми не спали більше 30 годин, і більшу частину цього часу перебували під вогнем з мін, рушниць, кулеметів і ракет, який вели ворожі бійці у цивільному одязі, які пересувалися по полю бою у пікапах «Тойота». (Щоб ще більше заплутати нас, у розпал бою на поля — де ворожі солдати стріляли в нас із заглиблених, прихованих позицій — прибігали фермери, щоб урятувати овець від куль.)
За останні кілька хвилин ми бачили більше десяти трупів, розкиданих обабіч дороги. У деяких була відсутня верхівка голови — їх майстерно вбили снайпери. Інші були обпалені — вони і досі димілися — тому що виповзли з машин, яких підбили ракети з гвинтокрилів. Вбивство ще одного або двох чоловік не було варте зауваження.
Я споглядав мертвих іракців у пікапі з тупим полегшенням. Врешті решт, тепер вони не будуть намагатися вбити нас. За попередні два з половиною тижня наш загін потрапляв під постійний ворожий вогонь. Троє піхотинців було поранено. У хамвії, на якому я їхав, було 23 отвори від куль. Диво, що ніхто з п’яти його пасажирів не постраждав. Вигляд мертвих іракців викликав у мене дивне почуття. Коли я бачив їх, то відчував себе спокійніше.
Ще більш спокійно я себе відчував, коли бачив мертвяків, які стискали у руках зброю. Таких було багато. На жаль, з сотень трупів, яких я бачив на шляхах, що вели від кордону Кувейту до Багдаду, приблизно 20% або більше явно було цивільними. Ніколи не забуду трьох чи чотирьох жінок, яких було підстрелено насмерть і спалено і які й досі сиділи в автобусі на дорозі на північ від Насірії. Або дівчинку десь чотирьох років, яка лежала на узбіччі у гарному платтячку; незрозуміло як її ноги було відтято на рівні колін. Тоді я подумав, що її страждання скінчилися, як і інших.
Після повернення з Іраку я спостерігав, як цей жах розгортається на телебаченні. Насилля виглядало зовсім по-іншому, коли було вирвано з контексту бою і показано короткими відеокліпами поміж рекламою «Chevys» і «Olive Garden». Інсценування обезглавлення у підземеллях, у якому бойовики носять маски, а жертви барвистий одяг, виглядали практично як гротескні шоу.
Одна з найбільших іроній адміністрації Буша, яка була схибнута на християнських цінностях і, як наслідок, на хрестовому поході проти всього непристойного і сороміцького у медіа (від грудей Джанет Джексон до промови Говарда Стерна), полягала в тому, що вона дала нам війну, у якій показ грубих сюжетів на національному ТБ став звичним. Конфлікт в Іраку, якщо судити по новинах, почав нагадувати жахливий підпільний серіал «Лиця смерті» 1980-х років. Якщо додати кадри з Абу-Грейбу, адміністрація президента може успішно змагатися з підрозділом BDSM індустрії порно.
Коли я вже думав, що звик до кровопролиття на ТБ, Кевін Сайтс, кореспондент NBC, який був з армією США у Фаллуджі, передав шокуючий матеріал: морський піхотинець стоїть над пораненим, явно неозброєним арабом, який розтягнувся на полу мечеті, і вбиває його пострілом у голову.
Це викликало спогади епізоду 9 квітня та інших, які я бачив в Іраку. Так, коли я дивився це на ТБ, я відчував таку саму лють, як і багато інших. Нам хочеться вірити, що американські солдати не стріляють у беззбройних. Це не тільки відразливо з точки зору моралі. Страта поранених беззбройних бійців порушує статтю 3 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, уривок з якої каже, що «з особами, які не беруть активної участі у боротьбі, включно з членами збройних сил, які склали зброю і які були усунуті від бою завдяки хворобі, ранам, ув’язненню або іншим причинам, за будь-яких обставин треба поводитися гуманно».
Навіть тим, хто не знайомий з Женевською конвенцією, з відеоматеріалу з мечеті було очевидно, що скоєно воєнний злочин. Відповідь від адміністрації президента і військових була незвично швидкою. Посол в Іраку Джон Негропонте приніс своє співчуття прем’єр-міністру Айяду Алауі і поклявся, що «з причетними особами розберуться». Солдата у відеокліпі, ім’я якого не було розкрито, зняли зі служби, і його командири опублікували заяву, де обіцяли розслідувати те, що вони назвали «звинуваченням у незаконному використанні сили, що спричинило смерть ворожого бійця». Генерал-лейтенант Джон Ф. Саттлер, командувач 1-го експедиційного корпусу морської піхоти в Іраку, додав у інтерв’ю: «Ми додержуємося законів збройного конфлікту і високих стандартів відповідальності».
Але військові не сказали одну річ: що дії солдата у тому відеоматеріалі близько відповідають тому, чого вчать у деяких підрозділах. Морські піхотинці називають страту поранених бійців «перевіркою мертвих» («dead-checking»).
«Нас вчать добивати, коли ми очищуємо приміщення, — сказав мені морський піхотинець (на строковій службі), що недавно вернуся з Іраку. — Послати дві кулі в груди, одну — в голову. Коли ти заходиш у приміщення, де лежать поранені, ти не знаєш, живі вони чи мертві. Нас вчили перевіряти, що вони мертві, натискаючи на око чоботом. Зазвичай людина, навіть якщо вона прикидається мертвою, відхиляється, коли тикнути їй в те місце. Якщо вона рухається, треба вистрілити в голову. Це потрібно, щоб зберегти швидкість пересування по будинку. Ти ж не хочеш, щоб ця людина скочила на ноги позаду тебе і почала стріляти в тебе».
На дорозі за Баакубою 9 квітня я бачив саме таку перевірку. Солдат, який стріляв у тойоту з пораненими всередині, не хотів, щоб хтось стріляв у нас, коли ми проїдемо. Це було воєнним злочином, і, якби я тоді мав відеокамеру і зняв це, можливо, цього солдата покарали б. В той час ніхто не засуджував його дії.
Насправді командири морської піхоті, коли я зустрічався з ними навесні 2003 року, неодноразово наголошували, що їх не будуть засуджувати. Як зазвичай казав своїм людям один з офіцерів загону, з яким я подорожував: «Ваші вчинки будуть судити не за тим, якими вони здаються заднім числом, а за тим, якими вони здавалися у той час. Якщо ви думаєте, що треба стріляти, щоб захистити себе або своїх людей, і стріляєте, ви чините правильно. Не має значення, якщо пізніше ми виявимо, що ви знищили сім’ю беззбройних цивільних».
Командири не хотіли втрачати людей із-за того, що вони занадто зв’язані правилами конфлікту. В той самий час морську піхоту постійно вчили відмовлятися від застосування зброї, навіть у деяких випадках, коли вона потрапляла під вогонь. Я особливо пам’ятаю один день, коли загону, з яким я був, наказали тримати позицію на околиці ворожого міста. Шість годин нападаючи вели вогонь по загону з дахів і з-за куп сміття, які вони встановили на вулицях у якості барикад. Але солдати не могли знайти точки, звідки ведеться вогонь, і відмовилися відстрілюватися, тому що боялися влучити в цивільних. Радист загону, якому було 22 роки, мав можливість викликати артилерійський удар по району міста, де, як здавалося, зосередилися ворожі війська. У якийсь момент, коли я повз по землі, ховаючись за колесом хамвія, і куля ворожого снайпера влучила поруч в землю, я спитав його, чому він не викликає артилерійський удар. Він просто насміявся з мого неприхованого страху.
Були випадки, коли солдати строкової служби вступали в сутички з тими, хто був занадто агресивним і ризикував життями цивільного населення. Одного разу трохи не дійшло до бійки між солдатами і офіцером, якого вони звинуватили в тому, що він стріляв у дім, у якому, як вважалося, були цивільні. Незважаючи на запобіжливість, жахливі помилки траплялися. Я стояв поруч з морським піхотинцем віком 22 роки з хамвія, у якому я їхав, коли він передчасно відкрив вогонь зі свого кулемета по цивільному автомобілю, який наближався до блокпоста, влучивши неозброєному водію в око. Потім загону наказали проїхати машину і не надавати допомогу. Я сидів поруч зі стрілком, коли ми проповзали біля машини, і слухав, як задихається конаюча людина. Після цього стрілок не розмовляв три дні. Кілька днів раніше наймолодший солдат у загоні вистрелив чотири рази в груди з кулемета хлопчикові віком 12 років, помилково подумавши, що дрючок в його руці був зброєю. Коли мати і баба хлопчика притягли його до ліній морської піхоти, шукаючи медичної допомоги, сержант, який командував загоном, впав перед матір’ю і заридав.
Солдати постійно обговорювали моральність своєї справи. Сержант взводу сказав мені, що розмовляв зі своїм священиком щодо вбивства. Священик сказав йому, що вбивати для свого уряду — це нормально, якщо він не отримує задоволення. Коли загін досяг передмість Багдаду, цей сержант був певний, що встиг вбити як мінімум чотирьох людей. Коли командир батальйону хвалив загін за те, що той «рубав драконів» на шляху до Багдаду, сержант пізніше сказав своїм людям: «Якби ми дома зробили хоча б половину цієї гидоти, то потрапили б у в’язницю». Після того сержант сказав мені, що змінив свій погляд на те, що сказав йому священик. «Де в біса Ісус казав, що вбивати людей для свого уряду — це нормально? Не можна вірити священику, який таке каже».
Він і кілька інших морських піхотинців, які щойно вернулися з Іраку (багато з них після другого строку) і з якими я говорив про стрілянину у Фаллуджі, сказали, що вони не певні, що на місці того солдата добивали б пораненого у мечеті. Більшість сказала, що, можливо, вони б зробили це, навіть якби мечеть була вже очищена один раз. «Коли американський народ наказує нам штурмувати місто, як вони думають, що там буде? — сказав один з них. — Морська піхота не стріляє веселками. Ми, блядь, вбиваємо людей».
Інший солдат із загону, з яким я був, — мрія демократів, він вернувся додому з бою у Фаллуджі вчасно, щоб проголосувати за Керрі — додав: «Американці радіють війні у фільмах. Нам подобається бачити, що правда перемагає кривду. Коли до людей дома доходить відблиск реальної війни, що це ріки крові, вони з жахом відвертаються. Ми — субкультура, яку вони створили і запрограмували воювати на їхніх війнах. Щоб вбивати, як ми, треба стати навіженим. Більшість морських піхотинців просто подумало б, що ту людину в мечеті не вбило першим пострілом. Можливо, я б вистрілив йому в голову, якби був там. Якщо американському народу не подобається вигляд війни, можливо, їм не варто починати наступну війну».